Коли була війна? твір оповіданням Г. Тютюнника “На згарищі”

Коли була війна? твір оповіданням Г. Тютюнника “На згарищі”

Коли була війна? Дійсно, з уроків історії ми пам’ятаємо, що з 1941 по 1945 роки радянський народ пройшов через тяжкі випробування та неймовірні страждання. Але ж сьогодні ми знаємо про події тих буремних років лише з розповідей старих людей, з книжок та кінофільмів. Іноді до школи запрошують вете­ранів Великої Вітчизняної війни. Вони вже зовсім старенькі. Так мало з них лишилося живими.

Нещодавно я познайомився з оповіданням Григора Тю­тюнника “На згарищі”. Цей твір могла написати тільки лю­дина, яка на власні очі бачила страхіття війни. Шляхами війни пройшов і головний герой оповідання Федір Несторо­вич. Цей чоловік знав війну зовсім не за фільмами: він герої­чно бився з ворогом, щоб скоріше визволити рідну Україну. В одному з боїв був поранений у ногу, переніс ампутацію. Дове­лося Федору Несторовичу вчитися ходити на милицях.

Після війни ця скалічена й самотня людина пішла викла­дати історію до школи. Спілкуючись з дітьми, Федір Несторо­вич побачив, що не всі уявляють, яким лихом була війна.

Навіть на запитання про початок війни вчитель не отри­мує відповіді. Діти не знають цього. Це викликає біль у душі Федора Несторовича. Свою перемогу радянський народ здо­був ціною втрат. Але Сталін і його оточення відібрали в на­роду його перемогу, витравили з людської пам’яті імена справжніх героїв. Колишнім воїнам дісталася не дуже вели­ка шана. Можливо, саме тому школярі не знали дати почат­ку війни, не знали її героїв. Заростають бур’янами цвинтарні стежки. Близькі майже не відвідують могил загиблих рідних та близьких. Письменник зауважує: “Недовго жила стежка після того, як забули її люди”. На очах Федора Несторовича чиниться тяжкий гріх: споконвічна традиція українського народу шанувати померлих забувається. Отже, забувається історія сім’ї, народу, надії. Невеселу картину змальовує автор: “Хрести на цвинтарі майже всі попідгнивали й попадали, а ті, що позалишалися, вщерть заросли бур’яном і чагарником”.

Страшна річ — безпам’ятство. Забуття могил предків сиідчить у першу чергу про брак людського милосердя. Не відвідують люди й живих. Ось самотній Макар, що живе біля цнинтаря. У нього було дев’ять душ сім’ї. Старші сини заги­нули на фронті, захищаючи Батьківщину, а дружину з малим сином на очах Макара розірвало бомбою. Чоловік доживає в “непомірно великій хаті”, чекаючи на смерть-визволительку.

Федір Несторович і Макар мають скалічені долі. Після иііиш було дуже багато таких людей. їх залишається все менше, але й зараз немало хворих, немічних, або просто са* мотніх людей. Ми не маємо права забувати тих, хто заради пінного щастя в буремні воєнні роки жертвував своїм єдиним, під Бога даним життям. Сьогодні ми маємо не тільки  мирне небо, але й світлу пам’ять про загиблих. Вічна слава й вічна пам’ять героям!

Добавить комментарий

Яндекс.Метрика