«Кожен повинен боронити свій рідний край...» (за оповіданням Бориса Грінченка «Олеся»)

«Кожен повинен боронити свій рідний край…» (за оповіданням Бориса Грінченка «Олеся»)

«Кожен повинен боронити свій рідний край…». Колись давно, ще в XIII столітті, мов заразна чума, леті­ли монголо-татарські полчища із розпеченої сонцем Азії на прекрасний і багатий наш край. Свій шлях загарбники освіт­лювали страшенними пожежами, вкривали трупами безне­винних людей. Оповідання Бориса Грінченка «Олеся» пере­носить нас у той далекий і неспокійний час, коли український народ боровся проти монголо-татарської навали.

Героїня оповідання Олеся – дівчинка років шістнадцяти. Батьки її загинули під час одного з нападів татар. «А тобі, Олесю, вже років із сім було, і ти бігала вже шви­денько. Жили ви гарно. Коли це набігла татарва», – каже дід Данило, в якого живе і виховується сирота. Поруч з названим братиком Михайликом, затамувавши подих, слухала вона розповіді дідуся про страшних ворогів: «Олеся си­дить, не ворухнеться. В неї обличчя бліде, в очах пала якийсь огонь». Назавжди запали їй у серце слова діда про те, що «кожен чоловік повинен боронити від усякого ворога рідний край, не жаліючи свого життя». Так і з Олесею сталося, коли прийшов час випробування. Коли на узліссі дівчинка поба­чила татарву, вона не злякалась, а вирішила завести їх у лісову гущавину, щоб загибли там кляті вороги. «Татари їхали слідком за нею. Дедалі ліс усе густішав. Олеся вела ворогів просто в середину лісу, де було болото». Ліс зробився стра­шенно густий. Навкруги було темно і така пуща, що вийти відтіль могла лише людина, яка добре знала ліс. Засумніва­лись вороги, передчувши біду, а юна героїня відповіла їм: «Я вас, вороги, завела в цей ліс, і ви не вийдете відціль».

Мов підрізана билина, впала вона додолу від татарської шаблі, «її голівонька схилилась, і чиста душа покинула тіло». Село і люди були врятовані, бо вороги, заблукавши в лісних хащах, не знайшли дороги назад. У великій тузі, неймовірній скорботі схиляють односельці голови перед Олесею. Автор славить безприкладну мужність простої сло­в’янки, красу її подвигу. Він захоплюється цією дівчин­кою в момент найвищого злету її душі, коли вона звершує свій подвиг. Велично звучать слова діда Данила наприкінці твору: «Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя. Дай, Боже, всякому такої смерті».

Це оповідання викликало в мене захоплення образом юної героїні, яка, не шкодуючи свого життя, врятувала своїх односельців. Я гадаю, що такий вчинок могла зроби­ти тільки щира, смілива людина, якій не бракувало почуття власної гідності.

Яндекс.Метрика